Любов Рибак

Народилась у селі Угринів у сім’ї шевця Андрія Баландюха. Мати її Юстина була колгоспницею. Двері у їхній невеликій хатинці завжди відчинені, люди йшли до них з своїми радощами і печалями – тут їм завжди були раді. Маленька Люба росла допитливо, чуючи ласкаву мамину мову, яка, часто і не помічаючи, говорила віршами, і сама, ще у початкових класах, почала складати віршики. Але ще довго не показувала їх нікому.

Після школи вступила у Самбірське культосвітнє училище. І ось уже чверть віку працює в культурі, зараз завідує народним домом в Угринові. Вона любляча мати, разом з чоловіком Володимиром виховує трьох дітей.

Ця скромна жінка має безцінний дар – велику любов до людей, до отчого краю, рідної землі, до всього живого на ній. Вона хотіла б обійняти весь світ, допомогти усім знедоленим, відродити понівечену природу. Кожен її вірш – то крик душі, благання почути. Читайте їх - ви це зрозумієте.

НЕ ЗАЛИШУ СЕЛО

Тікають всі в міста великі,
Де шум машин, і дим заводу.
А я не можу залишити
Село своє, бо звідси родом.

Тікають всі по закордонах,
Бо гроші манять їх і кличуть.
А я поїхати не згодна,
Тут журавлі мені курличуть.

Тут ластівки мені весною
Зів’ють гніздечко й заспівають.
Не смійтесь, люди, наді мною,
Що я село не проміняю.

Кому лелеки заклекочуть,
Із вирію вернувшись рано?
Я забути їх не хочу,
Навіть коли мене не стане.

Навіть якщо помру я нині.
Моя душа любити буде
Свій рідний край,
І свій Угринів!

ПІШЛА Б ЗАМІСТЬ СИНА

Вітер і сніг
Завиває, мете,
Гребінь біліє
Й щохвилі росте.

Але на кордоні
Наряд йде вперед
Дарма, що мороз
Аж за душу бере.

Тоді, коли люди
Заморені сплять,
Зелені берети
на варті стоять.

І я пішла
Замість сина на “Буг”,
Ішла б я вперед,
Весь напруживши слух.

І службу б несла –
Хай мій син відпочине,
А я берегтиму
Кордон України.

Не була б я мати,
Як моя душа
За сином на службу
Щогодини б не йшла.