Полянчук Володимир Павлович

Народився 10 квітня 1943 року в с. Тартаківець на Сокальщині в селянській родині.

З 1967 року – на вчительській роботі у середніх школах сіл Бишева і Лучиць. В 1975 р. заочно закінчив історичний факультету Львівського державного університету ім. І. Франка. З 1989 року вчитель Боб'ятинської школи.

Член районного проводу НРУ, член районної управи Всеукраїнського об'єднання "Просвіта" ім. Т.Г.Шевченка, голова Сокальського літературно-мистецького об'єднання "Колос".

У Львівському видавництві "Кобзар" видав дві поетичні збірки "Саджу свій сад" (1995р.) і "Танець каріатид" (1999р.)

***

Моя Україно,
Ровеснице сивих століть,
Свої ти не втратила чари,
Хоч плач твій чаїний
Нам досі у грудях стримить,
Немов ятаган яничара.

Моя Україно,
Твої степовії шляхи,
Мов схрещені шаблі в двобої.
На наших руїнах товклися
Товклися татари й ляхи,
Москаль не давав нам спокою.

Забирали в ясир,
Український найкращий цвіт,
Запихали до тюрем-сибірів,
А кричали про мир
І дурили комуною світ,
І дехто брені цій повірив.

Ти пройшла голокост,
Ти була уже на межі,
З якої повернень немає.
І слизький наш “прохвост”
Й більшовицькі підступні мужі
Тебе плюндрували до краю.

А верб силуети
Й посріблені вежі тополь
Спивали погроззя краплини,
І чули поети
Той неба закличний пароль:
“Боріться за волю Вкраїни!”

Тому, дав ще нам Бог
Востаннє підвестись з колін
Й сказати про себе відверто:
“Ми – біблійний народ,
Набираємо знову розгін,
Нас із пам’яті людства не стерти!”

Моя Україно,
У клекоті нових століть
Не втрать незалежності чари.
Хай чайки квиління
Нам в грудях уже не стримить,
Немов ятаган яничара.

КАЛИНА З МАМИНОГО ДВОРУ

Калина з маминого двору –
Моя погідниця свята.
Я з нею серцем поговорю,
Коли навернеться сльоза.

Калино, на нашім обійсті так рано
До тебе озвалась весна.
Калино, ти серця тривожная рана,
Ти – Матері пам’ять ясна.

Нехай цвіте вона і плодить
Черленим плодом доокруж.
Хай корінь нашого народу
Оберіга від злісних стуж.

Калина з маминого двору
В душі вогнем палахкотить.
Погідно в серці і прозоро,
І вже не так воно болить.

В осінню і весняну пору,
Коли курличуть журавлі,
Калину з маминого двору
Я розсаджу по всій землі.

НЕ ДАЙМОСЬ ЗАРАЗ …

Твоїх щедрот я золотом не мірю,
Бо що метал той супроти землі?
Народе мій, я тільки в тебе вірю,
У геній твій й зашерхлі мозолі.

З прасивих літ покликаний до волі,
Щоб ти десь попід тином не закляк.
Не дайся зараз підступу й сваволі,
Не збийсь на мізер і на переляк.

Претензіями душу не пустошу,
В час скрути нам інакшими не буть.
Настирливо лишень одне попрошу:
Одвічних змагів не забудьмо суть.

Бо вибрали таки свою дорогу,
За Правду встали на усю могуть,
Щоб Україну захистить небогу,
Щоб вирватися із одвічних пут.

До поступу закликуймо, до волі,
А не в якийсь обшарпаний чворак.
Не даймось зараз підступу й сваволі,
Не збиваймося на мізер й переляк.