Він і досі невідомий у могилі

Про Івана Кириловича Омеляна зі с. Боб'ятин

Полянчук В.

Голос з-над Бугу , 1998, 4 вересня

Вересень. Діти йдуть до школи. Квіти, урочистості. Сміх і радість. А мій спогад про того вчителя, який не встиг вчити дітей, який своїм гарним каліграфічним почерком ніколи не написав на класній дошці хоча б одну фразу: “Я люблю Україну”. Міг би, але не встиг.

Вдивляюся в уцілілу фотографію Івана Кириловича Омеляна (на знімку), народженого 1920 року в селянській родині. Кажуть, був зросту середнього, струнким, мав голубі очі. Бачу -- погляд відкритий, водночас замріяний, як у Василя Симоненка. Сорочка-вишиванка, у кишені костюма блищить авторучка. Чим жив? Що думав? Закінчив Сокальську педшколу (педучилище). З 1942 року член ОУН-УПА, псевдо “Орест”. Був активним членом “Просвіти” аматорського гуртка. Допомагав молоді ставити вистави “Назар Стодоля”, “Наталка Полтавка” і ін. Як висловилася сестра, “страшно любив Україну”. Говорив всім, яка то велика, багата і плодюча земля. Мав скерування на роботу вчителем на Волинь, але не скористався цим, не захотів залишати Сокальщину. Залишалась боротьба в підпіллі. На певний час вийшов з підпілля, ходив по волі десь з рік. В 1949 р. голова Боб'ятинської сільської Ради Сава Марцинюк разом з уповноваженим з району намагався арештувати Івана, але тому вдалось вирватись з їх рук. Знову підпілля аж до трагічного 7 липня 1951 р., коли від кулі НКВС він з двома побратимами загинув в Боб'ятині в домі Ковальчуків. Тіла повстанців декілька днів енкаведисти демонстрували у центрі Сокаля для постраху і впізнання. Іван Омелян був вояк УПА, який останнім загинув у Боб'ятині. Олександр Мартинюк – нині вчитель-пенсіонер -- працював тоді в Боб'ятині і пригадує свою останню зустріч з Іваном Омеляном, з яким разом навчались в педучилищі. Була це осінь 1948 р. Кінцівка розмови добре врізалась в пам'ять: “Щоб ти знав, -- говорив І. Омелян, -- партія Леніна-Сталіна веде справу до винищення нас, українців, як нації. Це триватиме не одне десятиліття. Хіба тиран Сосо упокоїться, та грузини живучі. А я не хочу бути останнім з могікан. Краще смерть. Прощай”. І пішов, і загинув бандерівець Омелян з дипломом вчителя в кишені і великою любов'ю в серці до України.

Ніколи до його захоронення не клались квіти, бо він досі у невідомій могилі. Так постарились карателі. Родина Івана Омеляна з м. Соснівки наполегливо вела розшуки місця поховання. Всі ми пам'ятаємо статті в газеті “Голос з-над Бугу” за 1992 рік : “Хто його знав” (18.04), “Василю, хто Ви?” (1.07), “Таємниця Валівки” (14.11), “Хай допоможуть геологи” (25.11), в яких піднімалось це питання. Але пошуки були безуспішні. І коли у когось на дачній ділянці буйно зацвітуть осінні квіти, то знайте, що вони, можливо, ростуть на землі, де захоронені тіла героїв України, бо досі вони у невідомій могилі.