багато цікавої інформації про м.Сокаль та Сокальщину можна прочитати,
завітавши на сторінку
Контакти
Голгофа голодної смерті
Вшанування пам'яті жертв голодомору
Позакласний час. № 19-20.- 2004
Мета. Сприяти поверненню історичної пам'яті про голодомор 1932—1933 років; формувати в учнів повагу до подій тих часів, виховувати почуття співпереживання, поваги до минулого України.
1. Пам'ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок вписано криваво-чорним кольором. Читаєш і подумки здригаєшся від жаху. Особливо вражають сторінки, де викарбовано слова про голод. «Немає страшнішої смерті, ніж повільна смерть від голоду». А так вмирала майже вся Україна.
2. Моторошний парадокс: вмирали на всеплодючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, всіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все, до останнього колоска, до останньої зернини.
3. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор 1932—1933 років. Сталін, говорячи про підсумки першої п'ятирічки, заявив: «Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги радянської влади». А після такої заяви ніхто не міг висловити іншу точку зору.
4. А насправді — все забрала влада в селян, всі фонди: продовольчий, фуражний, насіннєвий. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селян, українців. Масове голодування почалося ще у грудні 1931 року, тривало до вересня 1933 року. 22 місяця народ страждав, мучився, вмирав. Число жертв — 8 млн. чоловік. Це 1/5 всього населення України.
5. Не нагодує Мати-Україна,
Не приголубить діточок своїх...
Яка ж бо перед Богом в нас провина?
Який ми сотворили гріх?
6. Чи той, що в нас поруйнували храми? — Прийшли в наш край перевертні і хами Чинить страшну наругу над людьми.
7. За жінок, чоловіків, дітей;
За малих, дорослих і старих.
Не співала півча похоронна,
Не лунали дзвони за впокій...
Ні труни, ні хрестів, і ні тризни.
Прямо в яму, навіки віків.
Чорна сповідь моєї Вітчизни,
І її затамований гнів.
8. Пам'ять, ніколи не забудуть нічого ті, хто пережив страшні дні голоду.
9. Купрієнко Микола Васильович, с. Верескуни, Чернігівської області: «Зайшов у наше село хлопець 14—15 років, дуже слабкий. Ноги попухли, під шкурою одні кістки стирчать. А вошей у нього на тілі, що аж сорочка хвилями по ньому ходить. Впав він біля управи, кинули хлопця на віз та й повезли на цвинтар. А в хлопця очі відкриті і плачуть. Його мерщій в яму перекинули й давай закопувати. У хлопця вистачило сили руками землю з лиця відкинути тричі, а далі... Отак живцем дитину закопали!!!»
10. Було це на Сумщині: «До хати зайшло двоє. Винесли маму, дівчаток, повернулися і за Катериною. Вона хотіла голосно крикнути: «Я ще жива!», але лише ворухнула губами. Дядьки помітили це:
— Дивись, ще жива...
— Все одно помре, давай заберемо, щоб знову не їздити на цей куток. Тут уже нема нікого. Так і поховали усю сім'ю».
11. Село Рудне, Київська область. «Померли у Миколайчукових дід з бабою. Від голоду вони опухли і здавалися величезними. Синок вже не ходив, не говорив. А дівчинка від голоду пальчики свої почала обгризати. Побачила мати. Збожеволіла. Напоїла дітей зіллям й сама випила. До ранку повмирали всі».
12. На Вінниччині: «Восени. Померли мати з батьком, бо все дітям віддавали. Залишилось дві сестрички. Старша Надійка, побачила, що менша вже й ходити від голоду не може. Взяла її на руки. Понесла до поля. Ходила довго. Знайшла 3 колоска. Побачив це голова сільради. Довго бив Надійку ногами. Кров пішла з горла. Вбили дитину за 3 колоски. А менша так і померла на полі».
13. І як же так, у сонцещедрім краї ви вмерли,
згинь же смерте, згинь!
О діти, діти, Ангели невинні!
Чом ви так тяжко й страшно мовчите ?
Ви вже ніколи рідній Україні своїх сердець
і душ не віддасте.
Ви не розцвівши, згинули дочасно,
Поклав у землю вас голодомор,
Волаю я, їх доленька, до Спаса:
«Звільни нас від грабіжників-потвор,
О, Боже правий!
Ти мій вчуєш голос, спаси нас від проклятої чуми,
Я ж бачу, як важкий достиглий колос,
Схилився над голодними дітьми».
14. На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію на догоду диктаторів чи ідеології. Та з пам'яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду. Правду про ті страшні роки, про ті страшні події.
Це наша історія, і ми повинні знати і пам'ятати її.
15. Відкривайтесь, небеса!
Зійдіть на землю
Всі українські села, хутори,
Повстаньте над планетою, невинні душі,
Збудуйте пам 'яті негаснучий собор!